Візит до лікаря: Ознаки розладу харчової поведінки (РХП) та шляхи до відновлення
1. Про те, про що ми мовчимо – і дарма
Багато жінок зі сходу України після переїзду в інші міста чи країни почали помічати, що з їхньою харчовою поведінкою щось змінилося. Дехто їсть надто багато ввечері, коли нарешті відпускає напруга дня. Дехто живе на каві, перекусах і майже повністю втрачає апетит. А хтось соромиться кожного шматочка їжі, відчуваючи провину, якої раніше не було.
Ми рідко про це говоримо, бо здається, що «це дрібниці», що є проблеми важливіші – житло, документи, школа для дітей, безпека. Але правда в тому, що їжа – це дзеркало нашого психічного стану. І коли життя раптово руйнується, це дзеркало реагує першим.
За даними сучасних досліджень, 29–36% людей, які пережили переміщення чи втрату дому, стикаються з ознаками розладів харчової поведінки. Це не примха і не відсутність сили волі. Це природна, біологічна реакція організму на травму, загрозу, невизначеність і втому.
Тривога не дозволяє тілу розслабитися. Втрата дому забирає відчуття безпеки. Вимушена адаптація виснажує ресурси. І мозок приймає рішення за нас: або «хапати калорії», щоб вижити, або «вимикати апетит», щоб хоч якось зекономити сили.
Якщо ви помітили зміни у своїй харчовій поведінці – ви не самі. Це нормальна реакція на ненормальні події. І це не про слабкість, це про те, що ви пройшли через надто багато.
Турбота про себе – це теж сила. І ви на неї заслуговуєте.
2. Переїдання як спосіб вижити: чому це відбувається
Дуже багато жінок-переселенок стикаються зі стресовим переїданням. Це той момент, коли протягом дня тримаєшся «в зборі», а ввечері, коли дитина лягла спати, раптом тягне до холодильника. Не просто перекусити, а ніби «заїсти» біль, страх, напругу. І часто після цього з’являється сором і самокритика: «Чому я не можу контролювати себе?»
Але правда зовсім інша.
Коли мозок тривалий час перебуває в режимі «живи й тримайся», він шукає будь-який спосіб швидко знизити стрес. Їжа, а особливо солодке та жирне, на кілька хвилин активує ті самі зони мозку, що відповідають за відчуття безпеки та комфорту. Це не про «слабкість», це про біологію виживання.
До цього додаються інші фактори:
• Втома від переїздів, документів, бюрократії
• Хронічне відчуття невизначеності
• Тривога за близьких, які лишилися в зоні бойових дій
• Фінансовий тиск і відповідальність за дітей
• Почуття провини («мені не має бути добре, коли інші страждають»)
Їжа стає маленьким клапаном, у який виходить напруга.
Важливо пам’ятати: стресове переїдання – це не ваша вина. Це сигнал, що вашому тілу та нервовій системі потрібна підтримка й відпочинок.
Почніть з малого: регулярні прийоми їжі, доступ до води, хоча б один спокійний прийом їжі на день. І, головне, трохи більше співчуття до себе. Ви пережили надзвичайно багато.
І ви заслуговуєте на тепло та турботу, навіть якщо це починається з тарілки їжі.
3. Дієти та суворий контроль під час війни – прихована форма болю
Багато жінок, опинившись у війні й переміщенні, раптово починають суворо контролювати харчування: зважуються по кілька разів на день, «забороняють» собі продукти, вживають надто мало калорій, живуть на салаті й каві. Здається, ніби це «дисципліна» і «нарешті я взялася за себе». Але насправді дуже часто це спосіб втримати хоч щось у житті, що розвалюється.
Коли вибухи забрали відчуття стабільності, коли довелося залишити дім, коли безпека стала умовною, тіло шукає хоч якусь точку опори. І контроль за їжею здається найпростішим способом впливати хоча б на маленький шматочок реальності.
Розлади харчової поведінки дуже часто починаються не з «хочу схуднути», а з «я намагаюся вижити».
У моменти кризи тіло реагує:
• втратою апетиту;
• постійним відчуттям провини за їжу;
• страхом набрати вагу;
• потребою в «ідеальному тілі», щоб хоч щось у житті було під контролем;
• думками про їжу, що займають більшу частину дня.
Це не про красу. Це про біль.
Про те, що війна залишає сліди не тільки в спогадах, а й у тілі.
Якщо ви впізнали себе – ви не самі. РХП у період війни часті, і винна в цьому не людина, а обставини, біль та втома.
Попросити про допомогу – це не слабкість, а шлях до відновлення. Ви заслуговуєте не боротися з собою, а дихати вільно.
4. Як війна впливає на харчову поведінку дітей і чому починати треба з мами
За даними українських досліджень, 63% дітей у період війни мають зміни у харчовій поведінці. Це дуже високий показник, але він логічний: війна впливає не тільки на дорослих, а й на маленькі нервові системи, які не можуть пояснити свій стан словами — тільки поведінкою.
Часті скарги батьків:
• дитина майже нічого не їсть;
• або їсть тільки певні продукти («лише макарони», «лише хліб», «лише солодке»);
• відмовляється їсти в школі чи садочку;
• починає переїдати ввечері;
• просить їжу, навіть коли вже поїла.
І, що найважливіше, діти дуже точно копіюють наших моделей.
Якщо мама: пропускає сніданки, їсть на ходу, постійно говорить про дієти, забороняє собі продукти, заїдає стрес солодким, дитина сприймає це як норму. Не тому, що ми «погані мами», а тому що діти – дзеркало нашого внутрішнього стану.
Що може допомогти?
• спільні прийоми їжі;
• спокійний тон на кухні;
• регулярний режим;
• відсутність коментарів про вагу, свою чи дитячу;
• емоційна стабільність, яку дитина «зчитує» в першу чергу.
Піклуючись про себе, ми автоматично допомагаємо дітям. У здорової мами здорові харчові звички у дитини. І це велика правда, про яку варто пам’ятати щодня.
5. Коли час звернутися по допомогу і чому це не соромно
Розлади харчової поведінки – це не про вагу. Це про біль. Про втому. Про війну всередині, яка триває навіть тоді, коли навколо тихо.
Звернутися по допомогу варто, якщо:
• їжа викликає сором або страх;
• здається, що втрачено контроль або надмірний контроль;
• прийоми їжі пропускаються регулярно;
• з’являються нічні «зриви» на їжу;
• вага різко змінюється;
• думки про їжу займають занадто багато простору;
• постійно хочеться «почати нове життя з понеділка».
Проблема не в тому, що «я щось роблю не так». Проблема в тому, що ви живете в умовах війни, стресу, втрат, переживань і невизначеності, і тіло намагається захистити вас так, як може.
Де можна отримати підтримку:
• сімейний лікар;
• психологи та соцпрацівники при громадах;
• мобільні бригади психосоціальної підтримки;
• безкоштовні групи для переселенців;
• онлайн-психологи;
• центри допомоги жінкам.
Просити про допомогу – це знак сили. Це означає: «Я хочу жити, а не виживати».
І ви маєте повне право на життя. Спокійне, тепле, людяне. Навіть якщо шлях до цього починається з простих слів: «Мені складно. Мені потрібна підтримка».
***
Медична допомога – один з напрямків спільної діяльності Маріупольська Асоціація Жінок Берегиня та AMICA e.V з реалізації проєкту «Розширення можливостей жінок, травмованих війною та насильством в Україні»