Історія учасниці проєкту. Коли шиєш собі обнову з нової тканини – маєш неймовірні відчуття
Наприкінці листопада Маріупольська Асоціація Жінок Берегиня завершила свій масштабний проєкт для жінок ВПО – курси крою та шиття. Серед учасниць четвертої группи першою зголосилася розповісти свою історію Людмила В’ячеславівна Осауленко. Інженер-конструктор у минулому, переселенка сьогодні, вона приїхала з чоловіком до Івано-Франківська евакуаційним потягом ще у 2022 році. Місто на Прикарпатті не було випадково точкою на мапі – тут на них чекала донька.
Довгий час після переїзду пані Людмила лікувалася: від хвороби, від виснаження, від втрат, які за одну мить зрушили її світ з місця. Щоб повернути собі сили, вона шукала чогось простого й водночас важливого – спільноти, спілкування, можливості знову відчути себе майстринею, здатною творити. Потрібно було знайти точку опори, тихий острівець, де можна було б знову навчитися дихати. Так вона потрапила на курси крою та шиття «Берегині».
«Одна знайома, яка вже пройшла ці курси, запропонувала і мені піти навчатися. Скинула мені електронну адресу, та я й записалася. Я колись, дуже давно, шила. Мені зараз 64 роки. Це я для того, щоб ви зрозуміли, наскільки це було давно», – жартує жінка. – У 2020 році у мене стався інсульт, важко було голку в руках тримати, а після 2022 у мене до цих проблем додався ще й страх. Страх різати, щось майструвати, страх, що нічого не вийде. Тож я пішла навчатися не стільки з наміром згадати старі навички, скільки позбутися цього страху».
На курсах шиття жінка знову торкнулась тканини, знову взяла до рук ножиці, нитки та голки, навчилася довіряти рукам і боротися з внутрішньою тривогою.
«Якщо довго щось не робиш, все забувається. Наша викладачка, пані Мар’яна, навчила нас таким навичкам, про які я навіть не здогадувалась, і таким прийомам роботи з тканиною, якими я ніколи не користувалась. Доводилось багато питати – Мар’яна все пояснювала».
Пані Людмила каже, що найбільшим відкриттям для неї став колектив – теплий, уважний, здатний до підтримки.
«У нас підібрався дуже дружній колектив. Загалом можна сказати, що всі були новачками. Я шила давно, Віра Самолюк та молоді дівчата, що з нами навчалися, теж мали про шиття початкові уявлення. Тож нам було цікаво все: нові швейні машинки, сучасні методи роботи з тканиною, її обробка. Кожного разу шили нові вироби, навіть домовлялися, хто і що буде шити того чи іншого дня. Ми допомагали одна одній, ділилися ідеями. Атмосфера була дуже тепла. Вона й залишилась такою досі. З Вірою я перетинаюсь частіше на курсах з малювання, до молодих дівчат, які працюють волонтерами, іноді забігаю привітатись. Всі спілкуємось у Вайбері, як кажуть – не губимось».
Сьогодні Людмила знову шиє. Але тепер лише для своєї родини.
«Шити для інших я точно не буду, працювати на швейному виробництві теж мені важкувато – хвороба дає взнаки. Я намагалась влаштуватися на роботу, але щось не пішло. І в основному через стан здоров’я. Буду обнови шити для сім’ї, це завжди знадобиться. Є один момент, який мотивує це робити: коли ти щось купуєш у секонді і підганяєш під себе – це одне, а коли ти пошиєш собі обнову з нової тканини – це зовсім інші відчуття. Я за нові відчуття!»
Хочеться побажати пані Людмилі, щоб кожний її новий крок складався так само впевнено, природньо й яскраво, як викрійка нової сукні: стібок за стібком – до спокою, відновлення та відчуття власної сили.
***
Курси шиття – один з напрямків спільної діяльності Маріупольська Асоціація Жінок Берегиня та AMICA e.V з реалізації проєкту «Розширення можливостей жінок, травмованих війною та насильством в Україні»