Просто про важливе: Маски, які ми носимо
Ми живемо у світі великого театру.
У когось маски дорогі й вишукані, у когось занадто прості, з «пластмаси емоцій». Хтось змінює їх так часто, що дзеркало не встигає за оновленнями прошивки. Соціальні маски як хороша косметика: ніби прикрашають, але приховують втому й недоспані ночі.
Вони навчають посміхатися, коли хочеться кричати. Казати «все добре», коли всередині шторм. Тримати спину рівно, навіть коли вона гнеться під вагою чужих очікувань. Ми носимо їх усюди: на роботі, щоб виглядати «професіоналами»; у гостях, щоб бути «приємними людьми»; у магазині, щоб касир подумав, що ви спокійна людина, а не та, що готова пошматувати цінник на сир через його вартість.
Іноді навіть удома, там, де, здавалось би, можна нарешті видихнути.
А потім приходить момент, коли людина ловить себе на запитанні: маска – це я, чи я під нею? (Спойлер: відповідь іноді шокує). Хтось обирає маску надсміливості: «Мені нічого не страшно!», хтось – невразливості: «Я титанова людина!».
Дехто стає надто веселим, щоб ніхто не помітив темряви всередині, де подушка щоночі вбирає сльози.
А є ще майстри іронії – це ті, хто робить вигляд, що «їм байдуже», хоча всередині вирує драматичний серіал на десять сезонів.
Наші маски – це мініатюрні бронежилети.
І все б нічого, якби вони не були такими важкими. Бо що довше ховаєшся, то важче дихати. І тут варто пам’ятати: маска – лише інструмент. Вона не робить тебе кимось іншим. Її можна зняти з тими, кому довіряєш, перед ким безпечно. І найголовніше – перед собою.
Ми, можливо, ніколи не позбудемось усіх масок.
Але можемо навчитися їх розпізнавати. Коли розумієш, що маска – це маска, гра стає легшою.
А потім можна вийти за куліси, налити собі кави, видихнути і дозволити собі просто… бути собою.
Маски – це чудово, доки не забуваєш, де залишив обличчя.